Повернення додому – завжди довгоочікувана подія. Але часто за цим першим полегшеним зітханням «Нарешті вдома» криється складний шлях адаптації, для всіх.

Чому це відбувається і як допомогти сім’ї знову стати єдиним цілим, ділиться @ЯРМІЗ Центр реадаптації та реабілітації, який опублікував розмову зі своєю психологинею, психологинею ВШ «Боревітер», ведучою груп підтримки жінок, які чекають Oksana Gonyaylo,

Багато сімей військових стикаються з труднощами після повернення рідних із війни. Чому так відбувається?

Перше, що потрібно зрозуміти: головна задача військового при виконанні бойового завдання – вижити. Виходячи з цього, йому необхідні максимальна пильність, сконцентрованість, емоційна стриманість. Цей стан стає звичкою та переноситься у цивільне життя. Я часто чую від рідних: «Він наче не з нами», «Вона мовчить, уникає розмов», «Раніше обіймав дітей перед сном, а тепер ховається в іншій кімнаті». Це не про байдужість. Це про те, що їхній мозок ще не відпустив поле бою, отже після повернення потрібен певний час для адаптації.

Які труднощі можуть виникнути у сім’ї після повернення військового?

Перш за все – комунікація. Рідні чекають «того самого» чоловіка чи жінку, які пішли на війну, але повертається людина, яка бачила надто багато.

Уявіть, що людина місяцями жила в середовищі, де треба було миттєво реагувати на небезпеку. А тепер вона вдома, і раптом дитина зненацька підбігає ззаду або хтось гучно зачинив двері. Реакція? Тіло напружується, серце вистрибує з грудей, у голові – наказ діяти.

Ще одна річ – зміни у звичках. Дехто не може спати в тиші й засинає тільки під телевізор, бо на фронті тиша означала небезпеку. А хтось навпаки – не терпить голосних звуків. Так само і з емоційною близькістю: після довгого самоконтролю важко одразу повернутись до звичних обіймів чи спільного сну.

Для кожного воїна період адаптації буде індивідуальним. Адаптація може пройти відносно легко, а може мати певну специфіку у сприйнятті та реакціях. Є кілька важливих речей, які варто врахувати:

Дайте йому (їй) час і простір оговтатись від пережитого. Адаптація – це процес, і він не відбувається за день.

Створіть вдома максимально затишну, спокійну атмосферу.

З розумінням ставтеся до змін у поведінці. Дотики, шум, навіть звички можуть бути іншими.

Обіймайте та торкайтесь з обережністю, попередивши та запитавши дозволу перед цим.

Ніколи не підходьте, не підкрадайтеся ззаду – це може викликати неконтрольовану реакцію. Підходьте збоку або спереду.

Попередьте дітей (якщо вони достатньо дорослі – 7+ років і здатні зрозуміти контекст проблеми), попросіть по можливості стишуватись та не наполягати на активностях (якщо ваш партнер/ка/ до цього не готові). Пояснити, що батькові чи матері потрібен час.

Проявляйте турботу, терплячість, покажіть своє відношення через піклування і розуміння.

Жалість не потрібна, потрібна підтримка. Важливо усвідомити: військові та ветерани не потребують жалю. Вони сильні, вони витримали те, що багатьом навіть важко уявити. Але вони потребують поваги і підтримки. Іноді підтримка – це просто мовчазно бути поруч. Іноді – чашка кави без зайвих слів.

Важливий аспект у цьому всьому, що ви теж потребуєте підтримки та витримки. Адже адаптація – спільний процес. Якщо вам важко, зверніться по підтримку: до друзів, до груп підтримки, до психолога. Є багато організацій (зокрема і ветеранські простори, які входять до нашої Коаліції), які надають безкоштовну підтримку родинам військовослужбовців та ветеранів. Не треба бути героєм, який усе витримає сам.

Часті питання «про що не варто питати», «чому вони не говорять», «він не ділиться зі мною», «взагалі мовчить».

Що не треба – не випитуйте про те, що відбувалося на полі бою. Так, зазвичай люди питають не зі зла, а з цікавості або зі щирого бажання зрозуміти. Але часто ці питання не дають відповіді, а лише створюють більшу відстань між вами.

«Я не хочу про це говорити» – звучить знайомо? І це не обов’язково тому, що військовий вам не довіряє.

▪︎ По-перше, деякі речі неможливо розповісти словами.

▪︎ По-друге, війна залишає шрами і не всі вони видимі. Деякі глибоко всередині, і торкатися їх словами боляче. Розповідаючи про пережите, військовий може знову і знову повертатися туди, де було темно і страшно. Його (її) досвід – про виживання, про біль, про вибір, який не кожен зможе зрозуміти.

Саме тому вони уникають розмов. Не тому, що не довіряють вам, а тому, що намагаються захистити себе.

▪︎ По-третє, захистити також намагатися можуть вас. Якщо ваш партнер або родич одного дня вирішить поділитися тим, що було там, важливо поставити собі питання: «А чи готовий(а) я це почути?» Бо правда може бути важкою. Це те, що варто обговорити заздалегідь. Коли буде час. Коли буде довіра.

▪︎ І ще одне: є речі, які краще проговорювати не з рідними, а з фахівцями. Психологами, травматерапевтами, людьми, які можуть допомогти прожити досвід, не застрягаючи в ньому.

▪︎ І на останок. Це стосується також і самих військових: якщо ви помічаєте, що вашому партнеру складно (порушився сон, апетит, є певна роздратованість, агресивність) довгий час, звертайтеся до спеціалістів.

На жаль, ще залишається певна стигматизація психологічної допомоги на кшталт: «я що, псіх?» і «сам з усім впораюсь»…

А проте, треба шукати шляхи для того, щоб цю допомогу отримати (маленька підказка: ви можете поговорити про це з командиром, або з побратимом, якого він (вона) послухає, дуже часто, вони стають дуже близькими та прислухаються один до одного.

Напевно, найголовніше що точно ніколи не буде зайвим, це любов, прийняття та піклування, яким ви його (її) огорнете. Кохання зцілює та тримає нас всіх разом!